У серії матеріалів «Малі історії Великої війни» ми вже розповідали про місця, які стали прихистком для сотень внутрішньо переміщених осіб. Наталя Рибка-Пархоменко ділилася з нами досвідом організації воєнного хостелу «Лесь Курбасʼєтр», Олег Галайдич – розповідав про життя у таких прихистках. Але кожна нова розмова знову і знову показує нам неповторність життєвих історій і єдність наших людей у прагненні допомогти.
Війна поставила перед нами багато викликів, а Бог послав ще більше людей готових гідно їх приймати. Про Боже провидіння, людське сумління, несподівані повороти і невтомну поміч говоримо з ієромонахом, настоятелем монастиря Святоуспенської Унівської лаври отцем Макарієм Дуткою.
Розмова записана 10-го березня, 2022 року, 14-й день війни.
Отче, пригадайте перший день війни. Якими були ваші перші враження і переживання?
Як і всі громадяни України, ми чули про можливість нападу росії і мали певний острах. Але ніхто не знав точного часу. Я пригадую, що прокинувся о 5-й ранку, якось неочікувано. Ми у монастирі зазвичай встаємо о 5:30. Я відчув якесь внутрішнє хвилювання. Зайшов в інтернет і дізнався, що почалося вторгнення. Тоді я до кінця ще не усвідомлював усього масштабу, думав, що знову якісь конфлікти на Донбасі. Але пізніше зрозумів, що почалася війна. Мабуть, як і кожна людина, відчув страх: страх за свою державу, за себе особисто, за монастир. Поінформував відразу братів, почав стежити за новинами. На утрені вже просив братів про молитву. Багато фейкових новин наганяли ще більше страху. Ми старалися молитись скільки можливо, щоби це не закінчилось трагічно для нашої держави.
Отче, молитва для монаха – це норма. У молитві ви перебуваєте постійно. Коли ви довідалися про війну, чи були якісь думки, що слід робити поза молитвою?
Ні, одразу не було якихось конкретних думок чи плану дій. Ми всі молилися, просили Бога Ісусовою молитвою: «Господи, Ісусе Христе, бережи наш український народ, бережи нашу державу». Конкретних кроків ми ще не знали, але були дуже згуртовані, слухали вказівки уряду і президента Володимира Зеленського, бачили, що уряд на місці і все контролює. Ми їм вірили.
Десь на третій-четвертий день, коли міста активно обстрілювалися, а люди масово приїжджали на кордон і сюди, у західну частину України ми подали інформацію на нашій офіційній сторінці у фейсбуці, що приймаємо біженців. Люди почали прибувати і їх щодня ставало більше. Були випадки, що за одну ніч ми поселяли 30 – 40 людей. Ми стали таким собі пересильним пункт. Люди приїжджали до нас переночувати і далі продовжували свої мандри. Згодом почала формуватися група людей, які затрималися на довше. Спочатку це були люди з Броварщини, потім з Ірпеня, коли ще Ірпінь не був заблокований. Вони передавали іншим інформацію про те, що їм добре в Унівській лаврі, кликали своїх знайомих чи близьких людей. Таким чином потік постійно зростав.
Чи були такі люди, які планували їхати далі, але згодом тут залишались?
Так, є люди, які в нас живуть вже п’ять днів. Вони сказали: «Отче, нас є дев’ятеро. Ми плануємо трошки у вас пожити. І потім піти далі». Вони не уточнювали куди. Але бачу, що їм сподобалося, вони вирішили залишитися і ще запрошували своїх знайомих приїжджати в Унівську лавру.
Що змінилося в розпорядку монастиря, у таких сталих речах, які були для вас звичними?
Я не сприймаю цю місію, що ми приймаємо переселенців, як якийсь клопіт для нашого монастиря. Церковне правило не змінилося: ми молимося як зазвичай, літургії відбуваються. А присутність цих людей якраз допомагає нам себе відкрити. Ми відчуваємо, що така місія потрібна для нашого народу, для нашої Церкви. Ми ділимося нашою любов’ю, нашою увагою, ходимо на спільні зустрічі, спілкуємося, запитуємо про їхні життєві долі. Потім люди просять про духовні розмови. Це зближує нас, монахів з народом.
Ще до початку війни у нас були зйомки «Шустер Live». Журналіст пан Василь брав у мене інтерв’ю про те, як наші монахи рятували євреїв в Унівській лаврі під час Другої світової війни. Десь на п’ятий-шостий день війни я жахнувся від думки, що про подібне раніше міг читати в книжках, чути по телебаченню про те, як наші монахи рятували євреїв, а зараз мусимо виконувати фактично ту саму місію. Тільки рятувати доводиться наших людей, наш народ. Раніше не міг навіть подумати, що на 45-му році життя мені треба буде когось рятувати так, як робили наші попередники. Ми почуваємося потрібними світові, не тільки молитвою, а й нашими ділами.
Чи є якась особлива людина, яка прибула із зони військових дій і глибоко вас зворушила, діткнула?
Є одна дуже позитивна історія, яка свого часу підтримала і надала мені велику віру. Жінка вже трошки старшого віку розповідала, що її чоловік воював ще в радянській, а потім в українській армії. Як тільки почалася війна, він без вагань вступив у лави Збройних сил України. І от цей досвідчений вояка, захоплювався духом, який зараз панує у нашому війську. Він був вражений тим, як хлопці себе поводять, які вони позитивно налаштовані на перемогу, яке у них спорядження та зброя. Ця жінка каже, що коли чоловік з нею поділився думками, це додало їй надії, що наше військо переможе. Я тоді трохи духом занепадав, бо щодня чув про наших загиблих. А її розповідь знову додала віри, що ми зможемо протистояти потужному ворогу.
Отче, час, який ми зараз переживаємо, є дуже особливим. Це час початку Великого посту, час всепрощення. Я не знаю, чи ми мали в нашій історії України такий виклик для цього чину «Всепрощення». Як ви відповідаєте на нього?
Я бажаю собі і всім нашим громадянам не плекати у своїй душі, у своєму серці якихось ненависницьких почуттів до нашого ворога. Треба розуміти, в якій глибокій темряві вони перебувають. Вони часто самі не свідомі і не відають, що роблять. Не можна збуджувати в собі ненависті, щоб самим не осатаніти. Нам треба позбуватися тих всіх ганебних слів, які сьогодні ми чуємо звідусіль. Ми розуміємо, що наші хлопці висловлюються так, коли бачать мертвих людей і ті звірства, що витворяють російські солдати. Але нам треба зберігати таку всеохопну любов, бо це люди, обдурені російською пропагандою. Не треба плекати ненависті до самих людей. Нам треба подолати того духа злоби й ненависті до інших людей, до іншої нації.
Отче, розкажіть трохи про людей, які сюди щодня прибувають: звідки вони, які їхні сім’ї, якого віку діти?
За цих декілька днів війни у нас у Лаврі назбиралася стабільна група. Зараз є 90 осіб. Ми їх приймаємо у двох гостинних домах. Один розташований поруч з монастирем, другий – відразу при вході, це колишній реколекційний будинок. Люди прибувають із різних містечок України, але тільки з гарячих точок, таких як Ірпінь, Броварі, Мелітополь, Маріуполь, Київ, Краматорськ, Харків. У кожного з них різні історії. Є люди з дітьми. З тих 90 людей у нас десь 20 дітей. Є хлопчик з церебральним паралічем, яким постійно опікується мама. Люди дуже відкриті, привітні. Я вірю в те, що Господь посилає сюди дуже добрих людей. Багато хто з них спочатку трохи розгублений і заплаканий, адже вирвався з пекла. Їм складно відкритися. Але коли ми починаємо разом ліпити вареники, прибирати будинок чи трапезну, мити посуд, – вони відкриваються, починають усміхатися і спілкуватися з братами і священниками. Вже декілька разів вони кликали мене на духовні розмови, ставлять різні питання. Зараз у нас також є брати-семінаристи з Київської семінарії, які родом з Маріуполя, Мелітополя, вони також мають кожного дня мають зустрічі з дітьми, а щовечора з дорослими.
Ми разом працюємо і молимося. І люди це цінують. Вони мають потребу, щоб хтось з ними був постійно, щоб хтось згадував їхніх рідних. У нас є дві рідні сестри зі своїми дітьми, їхні чоловіки на передовій, військові. Одного разу я запитав: «Юлю, як у тебе справи? Які новини з фронту від твого чоловіка?». Вона мені розповіла коротко, потім я запропонував помолитися за її чоловіка і батька, який теж воює. Ми помолилися разом «Царю небесний». А вона каже: «Отче, можна вас обійняти?» І просто щиро мене обіймає.
Часом, коли людина мені щось розповідає, я заливаюся сльозами. Бувають дійсно болючі історії. Сьогодні нас попросили прийняти родину з Ірпеня. Вагітну жінку з маленькою дитиною. Вони зараз їдуть у бік західної частини України. Коли таке слухаєш, думаєш: «Я сам на горище вилізу, буду спати на землі, бо як таких людей можна не прийняти?». Це наш народ.
Коли розпочалася ця війна, ми в монастирі не були до неї готові. Ми ніколи не робили великих запасів. Напевно, раз на два-три тижні ми їздили на ринок «Шувар» у Львові, і закуповували продукти. І коли у нас почалася така масовість з переселенцями, я підрахував, що за два-три дні нам треба десь тисячу порцій їжі. Ми стараємося, щоб люди добре харчувалися, а не жили лише на каші. Готуємо перше і друге, дбаємо, щоб було щось тепле. На нашій сторінці у фейсбуці я попросив поділитися продуктами з нами, дав свій контактний телефон, і за декілька днів ми назбирали яєць, крупів, муки, хліба.
Коли люди почули, що Унівська лавра прихистила багато людей, почали телефонувати, поповнювати наш офіційний рахунок, привозити нам продукти. Сьогодні я був вражений, коли одна бідна вдова 60–65 років, яка живе тут у нас в селі, прийшла з великою сумкою, в якій було кілька яєць, баночка тушонки, кусочок хліба, і ще пхає мені 200 гривень. Вона це все принесла, щоб допомогти іншим. Ти приймаєш цю поміч, дякуєш і плачеш. Такі ми згуртовані. Я писав в інтернеті: нумо разом працювати, перемагати цього ворога, бо тільки в єдності, як каже наша українська пісня, – сила народу. І, коли ми будемо єдині, коли ми будемо разом боротися – перемога буде за нами. У цьому не треба сумніватися. Треба просто вийти із зони власного комфорту. Господь Бог дає дуже багато ідей і багато можливостей. Господь Бог поблагословить. Хто має можливість – беріть до себе біженців. Я навіть пропонував, що Унівська лавра допоможе продуктами, ми маємо вдосталь і зможемо поділитися.
Чи є люди в селі, які беруть біженців?
Так. Часто, коли бачу на території Лаври незнайомих людей, відразу думаю собі чи то, часом, не є люди, які втікають від того лихоліття, від війни. Наші будинки вже заповнені, часом не знаєш, куди нових людей помістити. І коли бачу групку людей, одразу думаю, куди їх поселити. Сьогодні ми з отцем-ігуменом побачили групу літніх жінок, ідуть з сумками. Я вже шукаю варіанти поселення, а отець каже: «Та ні, то наші жіночки з села». Вони йшли на вечірню. І кожна несла дві великі тяжкі сумки з продуктами для наших переселенців. Це настільки вражає, щоразу переконуєшся, що Господь Бог дбає про всіх, дбає про нас, дбає про переселенців, дбає про Україну.
Розмовляв Петро Дідула 10 березня 2022 року
